Домой Фрагменты старой прессы Открытки войны Страницы истории разведки Записки бывшего пионера Люди, годы, судьбы...
Карикатура и плакат в Великой Отечественной войне Ордена и медали России
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44
45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68
В 1943-м подростки спасли Ворзель от сожжения
...Я не ветеран войны... Я простой пенсионер, но... в детстве была пионеркой-красным следопытом, дочкой ветерана ВОВ. Уходят из жизни участники той - Великой Отечественной... Уходят те, кто мог бы рассказать о ней, о тех, кто добыл Победу, кому мы обязаны жизнью, кого оплевывает нынешняя власть, хотя на словах... ого-го как славят. Моя мать жива... Она не участник ВОВ, но труженик тыла, т.е. приравнена, вроде бы, к ветеранам войны... Так вот ее слова:"Хоть бы дождались нашей смерти всех, кто пережил эту войну, потом бы пусть лили б грязь..., но не плевали б в душу нам, оставшимся в живых..." Вот поэтому я хожу в школы, веду уроки мужества, рассказываю об отце, дядьках своих - вернувшихся и оставшихся на поле бранном... Но, больше я рассказываю детям об их сверстниках, воевавших в тылу и на фронте, не только о героях-пионерах - Героях Советского Союза. Где только можно, по крупицам собираю сведения о детях в Великой Отечественной войны.. Если б Вы знали, как воспринимают эту информацию дети. Здесь и неверие, и удивление, и гордость, и зависть... Но... есть и пофигизм, и просто непонимание... А для вас, а может, и для тех, кто, как и я, ходит или пойдет после моей темы в школу, даю об одном из таких героев, который создал группу мстителей. Виктор Нацевич... О нем я летом на канале "Звезда" увидела передачу... В интернете нашла только это, хотя многое, т.е. намного больше узнала из передачи. Слава таким мальчишкам и девчонкам!...
http://sherlok-and-vatson.ya.ru/replies.xml?item_no=1503
Истории про пионеров-героев
всегда имели особый статус в военной хронике: это сравнимо с сошествием
литературных персонажей былинного Мальчиша в реальную историческую основу
без приземления и утраты свойств святости ( как это бывает со взрослыми
героями). Эти истории имеют особое к себе отношение и по особому всегда
передаются и рассказываются. Это уже слишком дорого для памяти. Ведь разница
между, например, суровым спартанцем, выведенным в результате бесчеловечной
селекции, и тщедушным пионером- троечником сороковых – она явно видна даже
от рождения слепому через слезу. Есть какая-то несуразность в попадании
ребёнка в очень взрослое дело, а тем более когда такое «попадание»
предъявляет ко всем своим участникам вполне взрослые требования. Однако в
списке таких историй, даже с учётом особенности их фактуры, есть случаи,
которые выходят далеко за рамки сказочности, затмевая собой легенды и мифы
древней Греции.
Уже 29
июня 41 ЦККП(б) Украины создало оперативную группу для
организации сети подпольных партийных органов и
партизанских формирований, а в Киеве была открыта школа
по подготовке их кадров. Позже подобные школы были
открыты по всей Украине. К моменту освобождения Украины
на её территории была зафиксирована деятельность 30
партизанских соединений и 80 отдельных партизанских
отрядов общей численностью более полусотни тысяч
партизан. Это может меньше, чем в Белоруссии, но и
условия для ведения скрытых боевых действий тут были
разные.
В конце
августа ворзельский отряд попал в тяжелейшую ситуацию,
напрямую столкнувшись с наступающими на Киев немецкими
регулярными частями, в составе которых имелись и танки и
тяжёлое артиллерийское вооружение, которым ополченческие
формирования обладали не вполне. Ситуация стремительно
становилась безвыходной и уже окончательно утратила
черты игры для всех её участников. В это время в помощь
ворзельским ополченцам был придан настоящий бронепоезд.
Удивительно, но ополченцы больше двух суток удерживали
заданные позиции, не смотря на радикальный перевес
противника в боевых средствах и численности. Хотя, не
смотря на наличие у ополченцев бронепоезда – разница в
подготовке и уровне была никак не на стороне
обороняющихся подразделений.
В то
время в Ворзеле уже действовала подпольная группа,
которой руководил сотрудник НКВД Пётр Трегубов. Однако
деятельность той группы ограничивалась разведкой и
передачей необходимых разведданных партизанам. Между тем
основной задачей Трегубова было создать не просто
подпольную ячейку, а как раз полноценную диверсионную
группу для совершения конкретных диверсионных актов,
подрывов на захваченной врагом территории. У Трегубова,
чекиста и коммуниста с солидным стажем, знакомым лично с
самим Я.Свердловым – не получалось справиться с
порученной ему партией и командованием этой
действительно трудной задачей. Крайне трудно на
оккупированной территории среди запуганных массовыми
регулярными казнями остатков мирного населения подыскать
здоровых вменяемых и решительных бойцов адекватных
разведывательно-диверсионным задачам, которые будут
готовы, жертвуя собственной жизнью, рвать поезда и
коммуникации. Трегубов слышал о ряде проведённых
разрозненных диверсий – из общения с партизанами он знал
о непричастности последних к осуществлению этих акций.
Он разными способами пытался и искал выхода на связь с
теми неуловимыми диверсантами, но как и немцы – никак не
мог выйти на этих диверсантов.
Сначала
они забили Петра Трегубова и до полусмерти избили Ивана
Сытника, бросившихся на защиту женщин. Подпольщиц мучали
уже медленно и открыто на глазах у всего села. Сначала
казнили дочь – Нину Белостоцкую. На глазах у её матери
ей отрезали уши и нос, вывернули часть суставов. Потом
на глазах у теряющей сознание дочери тоже самое
проделали с матерью. Потом вытащили полумёртвого Сытника,
привели того в чувство и выломали ему руки и ноги. Потом
усадили его на велосипед и велели ему ехать – уезжать
прочь. Но тот никуда не уехал. Список использованной литературы:
http://www.youtube.com/watch?v=YJSPX7-jR
НЕВЛОВИМІ МЕСНИКИ З ВОРЗЕЛЯ
Діти і війна... Не так давно "КВ" вже порушував цю болючу тему, вкотре нагадавши про Вітю Хоменка та його друга Шуру Кобера, про Марата Казея та Зіну Портнову, Казика Гапоненка, Валю Котика і багатьох інших хлопчиків і дівчаток, які в грізні роки війни пліч-о-пліч з дорослими стали на захист нашої Батьківщини від фашистської навали. Наступного року відзначатимемо вже 65-у річницю Великої Перемоги, але й досі пошуковці знаходять маловідомі імена юних героїв, які, ризикуючи життям, допомагали партизанам і бійцям Червоної Армії нищити проклятих зайд та їхніх посібників.
Нещодавно в затишному курортному Ворзелі, що під Києвом, в музеї історії та культури "Уваровський дім" на вул. Великого Жовтня, 37 (довгий час за Радянської влади там була школа), відкрилася нова експозиція, присвячена місцевому підпіллю. На свято прибули ворзельці-ветерани Великої Вітчизняної, селищний голова С.О. Кухарський, члени Київського міського історико-патріотичного клубу "Пошук" на чолі з його керівником М.О. Криськом, молодь. Слово надається Ю.Л. Мельничуку, колишньому директору Михайлівсько-Рубежівської школи, а нині працівнику Управління освіти Ірпінської міськдержадміністрації. - Задум створення книги про ворзельських підпільників, а потім й цієї експозиції, - сказав Юрій Леонідович, - виник під час краєзнавчих походів з учнями Михайлівсько-Рубежівської школи, Ірпінської школи № 5, що у Ворзелі, та спеціалізованої школи № 239 м. Києва. Під час одного з них ми зустрілися з В.М. Білостоцькою, родичкою юного ворзельського підпільника Степана Білостоцького. Валентина Михайлівна ознайомила нас з багатьма документами, які підтверджували участь її родини в боротьбі з окупантами. Відносно недавно ми з'ясували, що під час героїчної оборони Києва 1941 року допомагали нашим воїнам в боях за Клавдієве, Немішаєве, Ворзель, Козинці й тодішні учні ворзельської школи. Керував ними семикласник Віктор Нацевич. Отже, слід було якомога більше дізнатися про ворзельське підпілля. Першим ще в 1968 році почав досліджувати цю тему учасник Великої Вітчизняної війни Нестор Петрович Потєха. Пізніше до цієї важливої роботи залучилися всі, хто був небайдужий: доктор історичних наук Сергій Семенович Падалка, директор Ірпінського краєзнавчого музею Анатолій Іванович Зборовський, дослідник-краєзнавець Олександр Герольдович Соколенко і селищний голова Ворзеля Сергій Олексійович Кухарський. О.Г. Соколенко розповів: - У ході досліджень ми побачили, що дані про підпільників були розрізненими. Знайшли в архівах звіти учасників підпілля, які вони написали після визволення Ворзеля, і з'ясували, що воно стихійно виникло у листопаді 1941 року. В основному там були підлітки 13-14 років. Пізніше підключилися керівники від Київського підпільного обкому КП(б)У. Ворзельське підпілля під час окупації нараховувало близько 30 осіб, а партизанів - 60. Невловимі месники - а ходили вони по лезу ножа близько двох років - спочатку збирали зброю, псували автомобілі загарбників, а потім висадили в повітря 3 залізничних мости - в Бородянці, Ірпені, Кичеєвому, пустили під укіс 4 ешелони ворога на залізничних станціях Київ-Товарний та Київ-Петрівка і підірвали водонапірну башту. Вони розагітували 11 поліцаїв разом з начальником поліції Ірпеня, і ті повернули зброю проти фашистів. Разом із підпільниками Гостомеля стратили тамтешнього начальника поліції, який відзначався особливою жорстокістю. Усього юні невловимі месники знищили 250 гітлерівців. - Ідея боротьби проти загарбників не була нав'язана звідкись "згори", - підкреслив Олександр Герольдович, - а належала людям з народу. Ось справжні імена організаторів збройної боротьби ворзельців: 14-річний Віктор Нацевич, який керував диверсійними операціями, Ілля Єгерський, Василь Головашкін. Ворзельське підпілля було розгалужене. Патріоти підтримували тісний зв'язок із підпільними організаціями села Козинці і міста Києва. Там, на Євбазі (тепер район столичної площі Перемоги), жила Клавдія Михайлівна Гладиш. Ця відважна жінка знаходила полонених, яким вдалося втекти з київських концтаборів, спочатку переховувала їх у себе, а потім через ворзельських підпільників переправляла до партизанів. Кожен з підлітків розумів: явки і паролі - це не військова гра, а сувора реальність. Розплата за легковажність - смерть. І не тільки своя, а й рідних і товаришів. Хоча підпільники і партизани дотримувались суворої конспірації, все ж жертв уникнути не змогли. Майже за місяць до визволення Ворзеля Червоною Армією гестапівці стратили чотирьох підпільників: матір і дочку Марію Василівну та Ніну Олексіївну Білостоцьких (їх син і брат Степан залишився живим завдяки збігу обставин), Петра Івановича Трегубова, Івана Савелійовича Ситника. Про долю місцевих учителів Олександра Горійчука та Олени Гурко, схоплених разом з ними, і досі нічого не відомо. Щоб помститися ворогам за смерть своїх товаришів, було створено бойову групу з 12 підлітків. Вони й напали на загін з двохсот запроданців-здорованів і розгромили його, а 7 чоловік захопили у полон і, перейшовши через лінію фронту, передали радянській контррозвідці. У це важко повірити, але цей факт був документально підтверджений у донесенні командира військової частини Червоної Армії. Завдяки цій відчайдушній операції підпільники врятували від знищення навколишні села - Михайлівку-Рубежівку, Козинці, Діброву-Ленінську, а червоноармійці наступного дня ввійшли у Ворзель фактично без бою. С.О. Кухарський привітав присутніх з Днем партизанської слави і запевнив, що і надалі попри скруту селищна влада робитиме все, щоб полегшити життя місцевих ветеранів Великої Вітчизняної війни. Володимир Юхимович Терехов, колишній ворзельський підпільник, учасник Великої Вітчизняної війни, розповів присутнім: - Усі мої товариші по підпіллю, на жаль, вже пішли з життя. Ми, тодішні хлопчаки, були виховані піонерією і комсомолом так, що все робилося нами від усього серця. У 1936 році, коли спалахнула громадянська війна в Іспанії, кожен з нас був подумки із республіканцями. Ми, затамувавши подих, слідкували за подіями під Мадридом і Гвадалахарою, добре знали слова "Пассіонарії" - Долорес Ібаррурі: "Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах", тепло зустрічали іспанських дітей, які приїхали тоді на відпочинок до нашого курортного Ворзеля. "Но пасаран!" - "Вони не пройдуть!" - це бойове гасло антифашистів лунало в ті роки над ворзельськими соснами. Ми, діти, підсвідомо розуміли, що події в Іспанії можуть бути генеральною репетицією більш жорстокої сутички з "коричневою чумою". У ворзельському підпіллі, - продовжує ветеран, - була серйозна конспірація. Я був зв'язаний тільки із В. Нацевичем і В. Гораком, який після війни став професором сільгоспакадемії. За допомогою саморобного радіоприймача і "антени" - бляшаного даху власної хати - слухали повідомлення про події на фронтах, а потім розклеювали листівки із зведеннями Радінформбюро по всьому селищу. Трохи згодом утворили бойову групу з 12 чоловік. Завдання - розвідка в районі залізниці, зокрема мостів через річки. Потім вони були висаджені в повітря. Двічі тікав від вивезення до Німеччини. Заарештовували за саботаж при будівництві укріпрайону для фриців. Довгий час довелося переховуватися. Пам'ятаю, як нападали на Немішаївський маслозавод, а "реквізовану" у фашистів продукцію відправляли народним месникам. Постійно, ризикуючи життям, підтримували зв'язок із партизанським загоном с. Козинці, яким командував М.І. Кузнець, з київськими підпільниками. Після війни став офіцером, служив в армії, а потім працював на заводі верстатів-автоматів імені Максима Горького, був учасником ліквідації аварії на ЧАЕС. Сьогодні нам, ветеранам, боляче дивитися на те, що робить з нашим народом нинішня українська "еліта"... Володимир Юхимович, закінчивши свою розповідь, передав музею старенький паяльник. Той самий, за допомогою якого в 1941 році змайстрував радіоприймач. Своїми спогадами про рідних поділилася Ольга Борисівна Білостоцька. Хоча в 1943 році їй було всього 5 років, дитяча пам'ять надовго закарбувала трагічні події, пов'язані зі стратою бабусі Марії та її дочки Ніни. Хто б далі не виступав - чи то професор В.О. Кудін, чи учасник оборони Києва, колишній народний ополченець, а тепер почесний член президії Київського міського історико-патріотичного клубу "Пошук" А.П. Галябарник, учасник Великої Вітчизняної війни І.Д. Риндін чи автор цих рядків - усі ми, говорячи про велич подвигу радянських людей, гнівно засуджували намагання нинішніх "керманичів" перекроїти історію Великої Вітчизняної війни, героїзувати вояків ОУН - УПА, наголошували на загрозі неонацизму в Україні... ...А потім... Потім був фільм "Ми тремтіли за цю землю". Я вже дивився його весною минулого року в залі "Укрінформу" на першій презентації книги про ворзельське підпілля, але і тут, в колишньому будинку графині Н. Уварової, дочки мецената Федора Терещенка, переглянув із душевним щемом ще раз. Його героїня - звичайна ворзельська жінка Валентина Федорівна Філіповська, яка, на жаль, позаминулої осені вже відійшла за межу. Як і тоді, і сьогодні разом із першими його кадрами до невеличкої зали тихо-тихо увійшла добре знайома ще з юності пісня:
С чего начинается Родина? С картинки в твоем "Букваре", С хороших и верных товарищей, Живущих в соседнем дворе. А может, она начинается С той песни, что пела нам мать, С того, что в любых испытаниях У нас никому не отнять?
І знятий цей фільм аматорами Світланою і Олександром Соколенками. Але всі ці рембо і термінатори, численні ток-шоу і "свободи", що заполонили телеефір, тьмяніють в порівнянні з цим справжнім шедевром теледокументалістики. Некваплива розповідь цієї жінки переплітається вдало вмонтованими у його канву кадрами кінохроніки та з кінофільмів "Іди і дивись", "Іванове дитинство". Десь трагічно, а десь і з гірким гумором згадує вона, що її, одинадцятирічну, у загоні називали Білкою, бо дуже швидко бігала, як переправляли до поранених партизанів молоко, відібране у фашистів, як вона вперше в житті вимушена була стріляти в людину, як пустила під укіс ворожий ешелон під Бородянкою, як її з подругою захопили у Клавдієві фашисти і ось-ось мали розстріляти, але врятували партизани, як взимку затримали вдруге і, роздягнену, вели по снігу, як старший брат пропав безвісти... Про що мріяла ця дівчинка - дитина-воїн? Про те, щоб швидше прогнали фашистських зайд? Так! Щоб повернувся брат? Звичайно! Але найбільша мрія - викупатися, добре виспатися і, прокинувшись, знайти під подушкою окраєць запашного хліба... На партизанських стежках Валя Філіповська зустрілася зі своїм ровесником і тезкою Валею Котиком. Відважний партизан, Герой Радянського Союзу, на рахунку якого було шість пущених під укіс ворожих ешелонів! А вона його пам'ятає звичайним дванадцятилітнім хлопчиком, який більш за все на світі любив... червонобокі яблука! ...Крутими сходами піднімаємося на другий поверх. Там, у невеличкій кімнаті, тимчасово розмістилася досить змістовна експозиція, частину речей для якої передав ворзельцям Микола Петров, керівник пошукового загону імені генерала М.Ф. Ватутіна з села Нові Петрівці Вишгородського району Київщини. Господарі розповіли, що селищна Рада вже затвердила запропонований членом Спілки художників України С.І. Войцеховським проект музею "Ворзельське підпілля". Дивлюсь на фотографії цих невловимих месників, а в вухах ще звучить відома пісня, яку використали автори цього документально-публіцистичного фільму:
С чего начинается Родина? С окошек, горящих вдали, Со старой отцовской буденовки, Что где-то в шкафу мы нашли. А может, она начинается Со стука вагонных колес И с клятвы, которую в юности Ты ей в своем сердце принес?
Юні герої з Ворзеля тоді, під час війни, не порушили її. А чи будемо ми, їхні нащадки, чистими перед своєю совістю сьогодні?
Олег БОБРОВ, заступник голови Київського міського історико-патріотичного клубу "Пошук"
http://kyiv-vestnik.com.ua/public_s1109.html
|